Дипломная работа: Специфіка адаптації протестантських церков до українських реалій в період незалежності України

Дипломная работа: Специфіка адаптації протестантських церков до українських реалій в період незалежності України

Зміст

Вступ

1. Сучасний протестантизм в україні: динаміка і тенденц розвитку

2. Протестантизм та церковно-державні відносини

3. Український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів

4. Роль протестантських церков у душпастирській опіці в збройних силах України

5. Соціальне обличчя протестантів незалежної України

6. Місіонерська діяльність протестантських церков в період незалежності України

7. Роль протестантів у освітньому та культурному житт України

8. Порівняльна характеристика релігійної ситуації на Україні

Висновки

Список використаної літератури та джерел

Вступ

Здобуття Україною державної незалежності призвело до формування багатьох наукових проблем, зокрема, пов’язаних із зростанням ролі релігійних інституцій у розвитку громадянського суспільства, як прояву демократії західного зразку. Одна з таких проблем є протестантизм в незалежній Українській державі. Ї значущість зумовлена насамперед тим, що на протязі 90-х років ХХ ст. в Україн спостерігалось збільшення чисельності протестантських церков, в яких задовольняє свої релігійні потреби значна кількість громадян. З часу розпаду СРСР суттєво змінився соціокультурний статус протестантизму на Україні. Завдяки прийняттю нового демократичного законодавства про свободу совісті, відсутністю дискримінації та переслідувань з боку держави, відбулися зміни в розвитку традиційних протестантських конфесій, з’явились та організаційно оформились нові для України релігійні течії.

У той же час серед значної частки населення поширені і залишаються довол стійкими упередження щодо протестантських церков, які уявляються "деструктивними культами", "чужими" та "ворожими" українській культур релігійними утвореннями. Актуальність дослідження протестантських конфесій в Україні в соціально-політичних умовах полягає в необхідності достовірних знань про них для державних структур, для всього суспільства з метою подолання релігійного екстремізму. Залишається актуальним питання щодо збереження сектантських пережитків у вітчизняному протестантизмі, викликає увагу розвиток місіонерської діяльності серед протестантських церков, а також зроста важливість співробітництва віруючих різних конфесій між собою, з державними та громадськими інституціями.

На особливу увагу заслуговує розгляд питань щодо участі протестантів у політичному, культурному та соціальному житті періоду незалежної України. Тривалий час спотворювалось реальний стан конфесій в Україні. В радянський період протестантизм розглядався як "релігія другого сорту". Світська релігійна історіографія вважала протестантизм тільки продуктом західних дейних, часто ворожих впливів на українські землі, при цьому конфесію протиставляли іншим релігіям передовсім православ’ю.

В Україні проблема протестантизму цікавила багатьох дослідників, однак вони розробляли її переважно у контексті вивчення Реформації.

До 80-х років ХХ ст. українські автори взагалі припинили дослідження істор протестантизму. Вивчення конфесії у цей час підпорядковувалося загальному спрямуванню радянського суспільства і зосереджувалось на негативному висвітленні.

В період здобуття Україною незалежності досить широко висвітлюються проблеми протестантизму в працях таких сучасних релігієзнавців як А. Колодний, С. Головащенко М. Кошуба, В. Литвинов, І. Мицько, Я. Страшій, В. Ульяновський. У роботах В. Єленського, П. Яроцького, відзначено головні тенденції розвитку протестантизму в нашій країні, підкреслено позитивний вплив на цей розвиток державно-політичних змін другої половини 80-х початку 90-х рр. ХХ ст.

Досягненням у вивченні вітчизняного протестантизму стали фундаментальні синтетичні праці В. Любащенко, а також п’ятий том десятитомної "Історії релігій в Україні" під назвою "Протестантизм". Нові тенденції в організаційному розвитку українського протестантизму відзначають у своїх роботах Ю. Решетніков, С. Санніков, О. Назаркіна.

Аналіз факторів розповсюдження неохристиянських рухів в Україні наявний у роботах М. Мариновича, Л Филипович, С. Свістунова, які сходяться у думці, що поряд із активною місіонерською діяльністю мала велике значення наявність об'єктивних сторичних та культурних передумов в країні. Серед досліджень, що стосуються ролі церков у соціально-політичному розвитку, слід відзначити праці О. Уткіна, О. Шуби, Г. Надтоки, С. Сьоміна.

Питання політико-правового забезпечення діяльності протестантських конфесій відсвітлюють М. Бабій, В. Климов, які зазначають, що в Україні реалізується демократична модель державно-церковних відносин, що сприяє розвитку релігійних спільнот.

Зацікавленість нетрадиційними явищами в релігійному житті суспільства спричинила появу праць, присвячених новим течіям та рухам, в т.ч. протестантського походження. Серед таких досліджень – статті М. Новиченка, Ю. Наріжного, Н. Белікової.

Водночас потребують опрацювання і систематизації нові документи та матеріали, що стосуються їх діяльності, аналіз яких дозволяє побачити масштаби, особливост та перспективи розвитку протестантизму в Україні, вплив його на соціокультурн процеси на пострадянському просторі, місце у формуванні громадянського суспільства.

Досить цікавими у вивченні проблем протестантизму є історичні документи конфесійного характеру, а саме:

-         теологічно-катехитичн твори для внутрішніх потреб протестантських церков (твори М. Лютера, У. Цвінглі, Ж. Кальвіна);

-         пам’ятки полемічного, суспільно-політичного, науково-освітнього характеру, спрямовані на реалізацію участі протестантів у суспільних і культурних процесах;

-         пам’ятки сторико-статистичного характеру, що вийшли з протестантських осередків містять основний фактичний матеріал;

-         видання українських протестантських церков ("Євангельська нива", "Слово віри", "Стяг", "Богомыслие", "Братский вестник" та ін.)

Об'єктом дослідження є: діяльність протестантських церков в українських умовах в період незалежності України.

Предметом дослідження є: протестантські громади в Україні.

Географічн межі дослідження включають всю територію України. При соціологічному опитуванн для визначення політичної, громадської участі у освітньому та культурному житт суспільства активності громадян, їх ставлення до мовного питання в Україні, опитування проводились серед респондентів, які є членами протестантських громад м. Рівне.

Хронологічн рамки: дослідження охоплює період з кінця 80-х по 2005рр.

Мета дослідження полягає:

-                   в з'ясуванні соціальної, політичної, культурної значущост протестантських конфесій в Україні кінця 80-х до 2005рр., ґрунтуючись на аналізі головних напрямків і форм розвитку релігійних течій.

-                   в дослідженні соціальних, культурних, політичних та інших факторів протестантських громад м. Рівне;

Завдання роботи: аналіз політичних, соціокультурних, етичних основ протестантизму через призму релігійно-політичних, соціальних, культурних та інших чинників.

Методологічна і теоретична основа дослідження:

У роботі звертаючись до праць філософів, видатних релігієзнавчих діячів протестантських церков, провідних українських релігієзнавців, сториків та політиків, автор прагнув осмислити проблему становлення, діяльності протестантських церков через призму релігійно-політичних, соціальних, культурних та інших чинників.

До сфери дослідження були віднесені слідуючи компоненти: аналіз програм, офіційних документів протестантських церков, ставлення протестантів до участі у політичному, соціальному і культурному житт України.

Джерельну базу дослідження становлять програми з'їздів протестантських церков, заяви та звернення керівників релігійних громад, теологічні праці, конфесійна література.

При вирішенні завдань були застосовані так методи: порівняльний аналіз, спостереження, анкетування, описовий, статистичний, науковий експеримент.

Матеріали даної магістерської роботи були використані у міжнародній науково-практичній конференції "Релігія соціальні зміни в сучасному суспільстві", яка проходила 18.04.2005 року в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича у статті "Протестантизм та церковно-державні відносини в період незалежності України", та в робот Х- тої наукової студентськo-викладацької конференції "Дні науки" Національного університету "Острозька академія" у статті "Український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів".

Дипломна робота складається зі вступу, восьми розділів, загальних висновків, списку використаної літератури та джерел, додатків.

1. Сучасний протестантизм в Україні: динаміка і тенденц розвитку

Нов умови для діяльності протестантських церков в Україні відкрилися з проголошенням в 1985р. "перебудови, а особливо з 1988р., коли в країн офіційно відзначалось 1000-ліття хрещення Русі. Зміни у політичному клімат призвели до змін у законодавстві, що дозволило церквам практично вийти з підпілля та розгорнути євангелізаційну працю".

Сучасний протестантизм в Україні, як уже зазначалося, — це переважно пізні течії. Вони продемонстрували живучість за умов чужих їм соціально-економічних відносин, відсутності ідейного плюралізму та релігійної свободи. За кількістю прихильників протестантизм сьогодні поступається тільки православ'ю, в західних областях греко-католицизму. В останнє десятиліття XX ст. конфесія вступила з певними надіями на перспективу подальшого існування і навіть зростання своїх церков, зміцнення позицій у релігійному житті України.

Політичн зміни у колишньому СРСР активізували критичну стосовно режиму позицію багатьох зареєстрованих протестантських громад. Вони все голосніше вимагали права на повнокровне релігійне життя. Це значною мірою стимулювало вияв внутрішніх протиріч, що супроводжували створення та існування Союзу ЄХБ. У кінці 80-х років відкриту тенденцію ізоляції щодо нього демонструють братські меноніти. 1989 року відбувся масовий вихід з об'єднання всіх п’ятидесятницьких громад.

Поза межами Союзу ЄХБ у повоєнний період існувало ще дв легальні протестантські структури. Перша — автономно зареєстрован п’ятидесятницькі громади, які отримали на це дозвіл тільки на початку 70-х років і впродовж наступних десяти років діяли переважно у східних і південних регіонах України. Саме вони відображали "парадне обличчя" течії в Україні, оскільки їхня кількість подавалась як офіційна цифра всіх п'ятидесятників. Наскільки ж вона була далека під реальності, засвідчують хоча б такі дані. За станом на 1 травня 1989 р. з 652 п'ятидесятницьких громад, діючих у республіці, більшість (300 громад) були зареєстровані як баптистські, 186 діяли без реєстрації (нелегально) і лише 166 (тобто очевидна меншість) були зареєстровані. Отже, офіційна статистика охоплювала тільки четверту частину всіх п'ятидесятиицьких громад України.

Третє після СЄХБ місце у легальному протестантизмі посідали громади адвентистів сьомого дня (АСД). До кінця 80-х років кількість віруючих у них, за офіційними даними, становила а Україні близько 20 тис. осіб. Внаслідок штучного припинення у 30-х роках їхнього членства у Генеральній конференц адвентистів сьомого дня (що офіційна пропаганда подавала як зв'язок "сектантів" з міжнародним імперіалізмом), адвентистські громади в Україні діяли у повоєнний час окремим осередком, маючи статус Республіканського об'єднання церков АСД. Останнє працювало у спілці з іншими республіканськими об'єднаннями, підпорядковуючись загальному органові — З'їзду (або нараді) церков АСД в СРСР. На з'їзді обирали церковну раду та її голову. У грудні 1980 р. у с. Заокському Тульської області створено адміністративно-навчальний центр, що об'єднав усі громади АСД колишнього Радянського Союзу в єдину Всесоюзну церкву адвентистів сьомого дня.

Протестантське підпілля в Україні за різноманітністю та кількістю віруючих не поступалося легальним осередкам. Воно об'єднувало частину вангельських християн-баптистів (громади РЦЄХБ), п'ятидесятників (окрім громад християн віри євангельської та християн євангельської віри, також п'ятидесятників-сіоністів п'ятидесятників-суботників), всіх адвентистів-реформістів та свідків Єгови. (Адвентисти-реформісти донедавна діяли в межах Всесоюзної церкви вірних вільних адвентистів сьомого дня, яка не підпорядковувалася жодній зарубіжній церкві). Нелегальний статус вказаних осередків, їхня "непідзвітність" місцевим органам влади і цілком природне бажання неоприлюднення конкретно нформації про себе не дає можливості докладно з'ясувати кількісний склад протестантського підпілля. Водночас з цими незареєстрованими осередками у 50-80-х роках в Україні діяла низка менших сект і навіть просто груп (інод декілька десятків віруючих), визначеної або напіввизначеної конфесійно орієнтації. Однак вони не мали серйозного впливу на розвиток протестантизму та загальну релігійну ситуацію в Україні.

На початку 90-х років більшість протестантських громад країни стала легальними. З цього часу, по суті, розпочався новий етап еволюц конфесії. Його можна назвати етапом подальшого формуванням сучасних протестантських церков. Уже в 20-30-х роках цей процес у деяких течіях розвивався досить активно, однак згодом був штучно призупинений. Радикальні політичні зміни в колишньому СРСР, утворення нової держави України дали змогу протестантам відкрито здійснювати релігійну та позарелігійну практику. Сьогодні перехід більшості протестантських течій у церковний статус зносу пожвавився. Це, зокрема, виявляється у структурних змінах, в явищі інституціоналізації, що відображає просування релігійно спільноти до стійкості, стабільності, створення формалізованої структури, розгалуженої організації.

Спочатку — про течії, які найбільш наблизились до церковного статусу. Це євангельське християнство-баптизм, деякі п'ятидесятнитські течії, адвентизм сьомого дня. Йдеться поки що про наближення, оскільки частина пізньопротестантських осередків ще зберігай рудименти організації сектантського типу. Це, наприклад, громади, що діють у сільській місцевості, нечисленні, з незначним відсотком молодих віруючих. У недалекому майбутньому такі громади або взагалі припинять існування як малоперспективні, або приєднаються до інших, у найближчих населених пунктах. Власне, подібний процес вже відбувається у великих індустріальних містах, що постійно розростаються "поглинають" навколишні села, а з ними — й існуючі громади. Сьогодн можна з впевненістю констатувати: центр діяльності протестантизму остаточно перенесено до міста. У 1985 о. на 10 тис. міського населення припадало 29 протестантів, сільського — 13[98;210]. На початку 90-х років у містах зосередилась більшість великих, життєздатних громад, що визначають характер пропагандистської та місіонерської практики протестантизму. Це стосується, передусім, євангельського християнства-баптизму (половина його громад діє в містах), адвентизму (60%), п'ятидесятництва (три чверті від загальної кількост громад). Лише єговізм поширений у селах більше, ніж у містах. Динаміка сучасного протестантизму, як бачимо, відображає загальну тенденцію урбанізації.

Розвинуті ознаки церковної будови мають, здебільшого, т протестантські спільноти, що існують в обласних центрах (зокрема, у Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Львові, Рівному, Одесі, не кажучи вже про Київ) налічують близько 2-3 тис. або й більше віруючих. Наприклад, у Львові тільки дві п'ятидесятницькі громади у 1990 р. мали близько 5 тис. членів. Сьогодні їх 6 тис.; окрім цього, у 1994 р. утворилась нова п'ятидесятницька церква з 1 тис. осіб. У підпорядкуванні цих осередків знаходяться майже всі п'ятидесятницьк громади, що діють на території Львівської області. Кожна така громада бере участь у розв'язанні загальних питань місцевого п'ятидесятницького братства, причому ступінь її участі залежить від кількості членів (більша громада ма право на більше представництво), авторитету пресвітера.

Найінтенсивніше відбувається процес оцерковлення протестантизму у західних областях України, де конфесія зберегла чимало резервів для видавничої, освітньої, місіонерської практики. Скажімо, у Рівному, Луцьку, Тернополі існують великі баптистські церкви, які мають не тільки значн за розмірами культові споруди і чимало віруючих, а й численні гуртки, видавництва, місії з євангелізації, ансамблі, хори тощо. Вони стали своєрідними осередками паломництва протестантської молоді з багатьох міст України і з-за кордону, тут часто бувають віруючі інших конфесій, проводять міжрелігійн симпозіуми, біблійні конференції, концерти і вистави, молодіжні вікторини. При церквах відкрито недільні школи, а також кореспондентські, регентські, дияконські курси, влаштовано навчання керівників молодіжних груп та гуртків за нтересами (фотосправи, автолюбителів, народних промислів). Безумовно, така діяльність не має нічого спільного з релігійною сектою. Стосовно церкви, то вона не приховує прагнення до розширення сфер впливу в суспільстві. Саме тому будь-який церковний інститут намагається об'єднати віруючих і на нерелігійній основі: у жіночих, молодіжних, дитячих групах, гуртках і громадське орієнтованих організаціях (місіях, філантропічних групах, пропагандистських агітбригадах), щоб, передусім, самі віруючі не відчували обмеженості життя у своєму релігійному колективі. Процес інституціоналізації сучасного протестантизму активізовано також деяким оновленням у його керівництві. На зміну консервативній генерації в кінці 80-х — на початку 90-х років прийшло чимало молодих лідерів. їх кількість продовжує зростати. У багатьох церквах керівниками стали віруючі, які у 1985-1990 роках завершили навчання у закордонних богословських закладах. Ці сучасні лідери остаточно вибрали шлях релігійного оновлення, екуменізму й соціального служіння. Одним із головних кроків на цьому шляху стало об'єднання розрізнених протестантських громад України, створення їх центрів.

Найрозгалуженішим протестантським центром церковного типу сьогодні Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-баптистів (ВСО ЄХБ), який у 1995 р. налічував близько 1,5 тис. громад — абсолютну більшість баптистів та євангельських християн країни. Союз діє як самостійна, незалежна у своєму внутрішньому житті структура, що водночас підтримує тісні контакти з міжрегіональним об'єднанням, створеним на основі колишнього Союзу ЄХБ, Євро-Азіатською федерацією союзів ЄХБ. Нещодавно до складу ВСО ЄХБ увійшли українські євангельсько-баптистські церкви діаспори.

Вищий орган ВСО ЄХБ — з'їзд. Він обирає правління, голову його заступників, а також розв'язує проблеми релігійної та позарелігійно практики братства. У структурі Союзу створено низку біблійних закладів: наприклад, Київська біблійна семінарія, Ірпінський коледж, Львівська біблійна школа, Найбільший заклад — Одеська біблійна семінарія, її слухачі — баптисти та вангельські християни також і тих громад, які поки що залишаються поза Союзом. Чотирирічний курс семінарії передбачає підготовку проповідників й учителів недільних шкіл; при закладі існує видавничий центр. Він видав сторико-богословський альманах "Богомыслие", навчальну літературу, брошури, збірки духовної поезії тощо. Впродовж 1992-1993 років центр випустив 750 тис. примірників різних релігійних видань.

При ВСО ЄХБ створено молодіжний союз — Всеукраїнське вангельсько-баптистське об'єднання молоді, а також жіночий відділ, які мають свої статути і керівні органи. У межах Союзу і при його матеріальній підтримц діє низка місій з питань євангелізації, створених майже в усіх великих містах України. У їх функції входить проповідування Євангелія невіруючим, пропаганда дей баптизму невіруючим і віруючим інших конфесій, місійні поїздки по Україн допомога місцевим громадам ЄХБ, сприяння відкриттю нових громад, будівництву культових споруд. ВСО ЄХБ видає кілька журналів і газет у різних регіонах: наприклад, двомовний журнал "Жажда" (Володарськ-Волинський Житомирської області), газети "Християнське життя" (Київ), "Слово Вери" (Донецьк, окремі статті друкуються українською), "Предвестник" (Київ).

До ВСО ЄХБ не увійшло 25 незалежних баптистських громад, 35 громад Ради церков ЄХБ, 33 громади євангельських, християн.

Активний процес будівництва церковного союзу відбувається у п'ятидесятництві. Так, у 1991 р. офіційно оголошено про створення Союзу християн віри євангельської (п'ятидесятників) України, що об'єднав майже всіх християн віри євангельської (у західних областях) та більшість християн вангельської віри (на сході й півдні). У 1995 р, він налічував близько 800 громад, майже 100 п'ятидесятницьких осередків України залишились поза Союзом як автономно зареєстровані.

При 400-х осередках Союзу відкрито недільні школи, у Києв створено Український заочний біблійний інститут, що має дві філії (у Рівному Львові). Як і в євангельсько-баптистському братстві, у п'ятидесятницькому об'єднанні створено молодіжний осередок, низку місій, благодійних товариств. У Рівному 1993 року відкрито видавничий центр Союзу. Крім біблійної та навчально релігійної літератури, він випускає декілька періодичних видань. Упродовж 1991-1995 років п'ятидесятницьке братство в Україні видало десятки тисяч примірників часопису "Вестник" (Львів), журналів "Вісник днання" (Київ) та "Євангельський голос" (Кременець). П'ятидесятницька місія у Рівному друкує щомісячник "Свет Євангелия".

Подібно до евангельсько-баптистського осередку, Союз ХВЄ на федеративних засадах донедавна входив до спільного для більшост п'ятидесятницьких громад колишнього СРСР Об'єднаного союзу християн віри вангельських-п'ятидесятників.

Окремий церковний осередок створили також адвентистськ громади України — Українську уніонну конференцію церков адвентистів сьомого дня (УК АСД). До її структури входять понад 400 громад .(крім 15 громад адвентистів-реформістів), УК АСД існує як складова Євро-Азіатського дивізіону Генеральної конференції адвентистів сьомого дня. При Українському уніон організовані відділи молоді, служіння жінок, суботньої школи, з питань вангелізації, управління ресурсами та видавничий. Останній керує видавничим центром "Джерело життя" (Київ), де виходять українською мовою журнал "Ознаки часу" та газета "Вісник миру", інша адвентистська література.

Загалом, будова внутрішнього життя адвентистського об'єднання його позарелігійна діяльність — типові для пізньопротестантських течій. Церкви АСД опікуються створенням навчальних закладів; окрім традиційних шкіл для дітей, що існують при кожній громаді, діють курси вчителів суботніх шкіл, під Києвом — Стаціонарні інтенсивні пасторські курси для пресвітерів, проповідників, їхніх помічників. У межах Української уніонної конференц організовані місії, основна форма діяльності яких — євангелізаційні кампанії. Вони охопили всі регіони України.

Процес інституціоналізації сучасного протестантизму спричиню витворення у рамках існуючих об'єднань нових спільнот, ініційованих, переважно, молодими віруючими, котрі прагнути радикальніших змін у релігійній та позарелігійній практиці своїх церков. Виходячи з фундаментальних засад пізньопротестантського вчення, вони, натомість, сповідують лібералізацію церковного життя, прагнуть активнішого оновлення його духовного клімату. Серед цих молодих спільнот вирізняється Собор незалежних євангельських церков України (на початку 1996 р. нараховував близько 40 громад у різних регіонах країни), що складається з недавніх членів євангельсько-баптистських, п'ятидесятницьких, пресвітеріанських громад. Абсолютна більшість прихильників Собору — молодь, причому, віруючі у першому поколінні. Значний відсоток має вищу освіту. Коло нтересів — культурологія, наука, мистецтво; структурне ядро — біблійні класи, гуртки молоді, місії; форма діяльності — проповідь та євангелізація; позарелігійна практика спрямована у філантропічну та культурно-освітню сферу.

За даними аналізу релігійної ситуації станом на 1994р. протестанські церковн структури об'єднували понад 90% прихильників конфесії в Україні. 40% громад належало до євангельсько-баптистського братства, 28 — до п'ятидесятницького, 10 до адвентистського 9% загальної кількості протестантських спільнот становили реформати, лотерани, а також малочисельні громади меннонітів, методистів, чеських братів, пресвітеріан тощо. На сектантському ступені в інституційній еволюції протестантизму залишилося більшість громад свідків Єгови (13% загальної кількості об'єднань), які продовжують дотримуватися позиції неприйняття "цього злого світу", обмеження мирських інтересів віруючих, залишаючись невід'ємною складовою міжнародного Товариства свідків Єгови. Останнім часом, однак, спостерігається певне налагодження діалогу керівників цих осередків з державою, більш відкрите ставлення віруючих до оточуючого середовища. Це зумовило навіть ліберальні прояви у середовищі свідків Єгови, де на початку 90-х років відтворена діяльність Місійного руху "Єпіфанія" (переважно у західних областях), зорієнтованого, зокрема, на перегляд окремих засад віровчення єговізму, подолання його суспільної ізоляції. Впродовж 1992-1993 років відбулася легалізація єговістських громад в Україні, яку на міжнародному конгресі Товариства у Києві у 1993 р. оцінено як факт позитивний, як свідчення нових можливостей течії. Подібний шлях, до речі, у 70-80-х роках пройшли громади свідків Єгови у більшості колишніх соціалістичних країн. Тепер, наприклад, у Словаччині, за даними К.Кагана, течія діє як "впливова, активно діюча релігійна структура з високим рівнем інституціоналізацїі. Вихід з зо